Він лежав і не міг заснути. Він думав про те, що саме вона сказала. Про що вона взагалі говорила? Вона сказала про те, що відчула любов Бога. Цікаво як це? Відчути любов Бога? Саме про це він думав. Про себе він не міг би ніколи такого сказати. Ні, не те, що він не знав про Бога. Але це було скоріше інформативне знання. Він дуже багато читав про Бога. Міг навіть пояснити свої враження, розуміння Бога. Але от щодо відчуття, цих почуттів, то що тут можна було сказати?
Може я взагалі нічого не відчуваю? Думав він. Любов батьків? Дівчини? Він міг навести факти, але сказати про свої відчуття? Це було для нього проблемою.
Бог мене створив. Це ясно. Можна навіть поговорити про спасіння, визволення від гріхів, про все те, що написано у Біблії про Ісуса. Але що я при цьому відчуваю? Вдячність? Ні, я цього не відчуваю — мав він визнати перед самим собою. Якщо Бог мене любить, що був готовий полізти на Хрест і померти щоб мене спати, то чому я маю бути Йому вдячним? Я не просив Його про це. Я навіть не міг такого придумати, якби не вичитав це у якійсь розумній книжці.
Хтілося визнати, що це все нісенітниці про любов Бога. Відкинути усі ці думки, як непотрібні і нав’язливі. Але не спалося і тому ці думки мов якісь мухи лізли в голову. І відмахнутися від них не вдавалося. Тому він мусив щось для себе придумати, якусь відповідь для того щоб ці думки покинули його і він міг спокійно заснути. Так він чинив завжди коли його щось турбувало.
Яка вона? Ось що тепер спало йому на думку. Він хтів би її побачити. Тепер він намагався уявити її собі. Вона говорила що відчула любов Бога після того як розлучилася. Що саме це значить? Можливо той, хто кохав її став невірний, полюбив іншу і покинув її. А може проблема була глибшою: вона перестала його любити. У будь-якому разі виник якійсь простір, пустота, що вона могла відчути любов Бога. Виходить так. Але все це одно не пояснювало того яким чином вона відчула любов Бога.
Він бачив багато людей, які розповідали про Бога. Часто це були нечесні та егоїстичні люди, які нічого з себе не представляли. Але про них не варто писати і навіть думати. Так були і добрі розумні люди, але це такі були люди. Важко було пояснити їхню доброту і позицію якимось зв’язком з Богом. Самі ці люди по собі були такі. Важко було уявити їх невіруючих поганими.
Усі ці думки впиралися в те, що Бог, навіть якщо Він існує, усе одно нічого не робить. Якось надто важко прослідити її дію у цьому світі. Невже Бог діє лише через тих, хто добрі і вірять у Нього? Що Він Сам особисто не приймає ніякої участі у тому, що діється на цьому світі? Виходить що ці її слова нічого не варті. Але може все таки щось відбулося?
Він намагався уявити своє життя, коли йому було скрутно і він тоді від розпачі молився. Чи тоді щось відбулося? Не знаю — сказав він собі. Тоді це був дуже напружений період, я сам не розумів що відбувається. Просто треба було перечекати. Потім усе якось розрулилося.
І хоча він заспокоївся. Думки вляглися і він спокійно заснув, та все одно було таке відчуття, що щось він опустив, щось не побачив, не відчув. А снилося йому що ніби хтось пояснював йому що саме відбувалося у його житті, і чому саме так сталося, а не інакше.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Реальность - Андрей Скворцов Я специально не уточняю в самом начале кто именно "он", жил. Лес жил своей внутренней жизнью под кистью и в воображении мастера. И мастер жил каждой травинкой, и тёплым лучом своего мира. Их жизнь была в единстве и гармонии. Это просто была ЖИЗНЬ. Ни та, ни эта, просто жизнь в некой иной для нас реальности. Эта жизнь была за тонкой гранью воображения художника, и, пока он находился внутри, она была реальна и осязаема. Даже мы, читая описание леса, если имеем достаточно воображения и эмоциональности можем проникнуть на мгновение за эту грань.
История в своём завершении забывает об этой жизни. Её будто и не было. Она испарилась под взглядом оценщика картин и превратилась в работу. Мастер не мог возвратиться не к работе, - он не мог вернуть прежнее присутствие жизни. Смерть произвёл СУД. Мастер превратился в оценщика подобно тому, как жизнь и гармония с Богом были нарушены в Эдеме посредством суда. Адам и Ева действительно умерли в тот самый день, когда "открылись глаза их". Непослушание не было причиной грехопадения. Суд стал причиной непослушания.
И ещё одна грань того же. В этой истории описывается надмение. Надмение не как характеристика, а как глагол. Как выход из единства и гармонии, и постановка себя над и вне оцениваемого объекта. Надмение и суд есть сущность грехопадения!
